Ви знаходитесь тут:
- Головна
- Музей О.А.Кошиця
«Моє життя - це моя пісня, моя пісня – це моє життя»
О.А. Кошиць
Звенигородщина дала двох людей, які найбільше уславили Україну перед світом. Найперше - Тараса Шевченка - пророка нації .який силою слова привернув увагу світової спільноти до України . 14 літ тому, як на Чернечій горі український народ насипав найсвятішу у світі могилу, в селі Ромашках Канівського повіту в родині священика Антонія Гнатовича Кошиця народився син Олександр - майбутній геній української пісні .Його ім'я донедавна знало тільки вибране коло людей. « В своїх літературних вступах пропускався націоналістичних тверджень», - вирок із Української Радянської Енциклопедії став табу для імені славетного композитора, диригента, збирача пісенних коштовностей свого стражденного народу.
Сьогодні незалежна Україна повертає імена синів і дочок своїх, їх музичний, літературний, художній доробок. Серед них - Олександр Антонови Кошиць. Хто він? Звідки? Де його коріння?
Олександр Антонович Кошиць народився 12 вересня 1875 року в багатодітній родині сільського священика. Коли хлопцю виповнилося 2 роки сім’я переїхала в село Тарасівку Звенигородського повіту, де батько прийняв церкву Покровського приходу.
Батько – Антон Ігнатійович Кошиць, мати – Євдокія Михайлівна Кошиць.
Це село О. Кошиць вважав своєю Батьківщиною, бо з Тарасівкою він зв'язаний і життям, і душею, і спогадами. Тут у серце юного Олександра заронились мелодії українських пісень, які пізніше чаруватимуть світ.
« Це та земля, де лунають найкращі у світі лісні, де чутно найчистішу нашу мову, де сяє найясніше сонце, яку вкрило найблакитніше небо; земля—свідок козацької слави, земля, де ходили гайдамаки з «святими ножами», де блукав босими ногами великий Тарас, яку оспівав у своїх геніальних піснях, одним словом, найкращий куточок у світі, де стоїть моя люба Тарасівка.»
О. Кошиць « Спогади.»
У 9 років Олександра віддають навчатися до Богуславської бурси, так званого духовного училища, а в 15 років він продовжив навчання в Київській духовній семінарії, де опанував музичну науку. 1897 року склав іспит до Духовної академії, яку О. Кошиць назве «берегинею українського слова і пісні в атмосфері зросійщення.». В академії Кошицю доручають займатися улюбленою справою — керувати студентським хором, на виступи якого почалось паломництво. Братська церква не могла вмістити всіх, хто прагнув почутb нові композиції Веделя, Бортнянського, Турчанінова. Закінчивши академію, Олександр Кошиць замість ризи одягнув вишиванку і подався вчителювати в Ставрополь, де також керує любительським Малоросійським хором. За рекомендацією Миколи Лисенка, за дорученням Кубанського уряду три літа поспіль О.Кошиць збирає історичні козацькі пісні, уклав збірки 450 українських та російських пісень, за які був нагороджений золотою медаллю.
1904 року Олександр Кошиць повертається до Києва і з головою поринає в музичне життя. Він працює в товаристві «Баян», керує хором Київського університету, хором Високих жіночих курсів св. Ольги, диригує в театрі М. Садовського, Київському оперному театрі.
1871 року Українська Центральна рада вибрала Олександра Кошиця представником до державного театрального музичного відділу, що потім став Міністерством освіти УРСР, а О. Кошиць в ньому головою. Згодом Симон Петлюра віднайшов найкращий спосіб презентувати перед світом новонароджену українську державу - він доручив Олександру Антоновичу створити Українську республіканську капелу і виїхати з нею у велике гастрольне турне. Виступи капели у країнах Європи, Північної та Південної Америки стали справжнім тріумфом української пісні.
Критики Швейцарії, Франції, Бельгії, Іспанії, Англії, Німеччини змагалися у майстерності з'ясування незнаного чару українського мистецтва. Турне капели порівнювали з Хрестовим походом.
«Вони не проголошують промов, не роздають брошурок і мап. Тільки співають. Але чого ніколи не зроблять ні брошурки, ні мапи, ні промови, бо книжок не читають, а промов не слухають, можуть зробити ці пісні. Сотні тисячі людей захоплені ними»
«Ое]агеи», Антверпен, 31 січня 1920р
Олександра Кошиця характеризують як неперевершеного, незрівняного Маестро, творця священного ритуалу вічної краси, чародія української пісні. «Ми бачимо в собі Кошиця «первосвященика слов'янської думки», одного з тих великих посланців, що розкорчовують шляхи, якими повинні йти слов'янські генії до завоювання світу не брутальними способами, якими маніпулює культурний Захід, а високими естетичними й культурними принципами, що Їх проповідували Толстой, Достоєвський, Гус, Коменський, Досіфей і Негаш, а також багато інших славних синів різних народів великої слов'янської раси. Що ж стосується самого концерту Українського національного хору . . ., то про нього писали критики Америки і всього світу, і до Їхніх оцінок мені додати нічого. Це справді заслужений тріумф Кошиця і його божественного хору, тріумф України і Слов'янства».
Пітсбург, Сербський часопис.
УНР була задушена і Олександр Кошиць з хором залишився без фінансування і надії на повернення додому. Тріумфальні виступи по світу і гірке ностальгійне почуття політичного емігранта, тривожні звістки з батьківщини.
Душа Кошиця рветься додому.
«Не хочу ні тої Академії, ні тої слави. . . , хочу жити на Україні в моїй любій Тарасівні. . . Не хочу помирати ,не напившись дніпровської води, не дихнувши рідним повітрям.»
У травні 1927 року Олександр Антонович звертався до уряду УРСР з клопотанням про дозвіл на повернення, але отримав відмову.
Він продовжує викладацьку діяльність, керує українськими хорами Нью -Йорка, видає обробки українських пісень, пише «Спогади», упорядковує щоденник «З піснею через світ». Попри всі спокуси, які трапляються йому в житті, та розкішні перспективи для праці на чужій ниві, він не зійшов з українського шляху і гідно проніс «найтяжчий в світі український хрест».
Олександр Антонович Кошиць помер 21 вересня 1944 року на 69 році життя. В мідній домовині у гранітному склепі канадського міста Вінніпега спочило тіло чародія української пісні. Близько 5 тисяч українців прийшли попрощатися з великим Маестро. Не минуло й року, як молоді українці дівчата й хлопці у Вінніпезі об'єдналися в хор, якому згодом дали ім'я свого вчителя. В Канаді О. Кошицю поставлено бюст, в США — пам'ятник. У Москві щорічно проходить фестиваль українських хорових колективів ім.. О. Кошиця.
На Батьківщину ім'я посланця України до народів світу повернулося із здобуттям нею незалежності завдяки подвижницькій діяльності заслуженого діяча культури Михайла Головащенка, доктора мистецтвознавства Лю Пархоменко, краєзнавців Вадима Мицика, Станіслава Лячинського, Іллі Невмитого, родини Кошиців, пошуковців школи №296 м. Києва та Тарасівської загальноосвітньої школи.
Вересневого дня 2000 року в граніті та людській шанобі повернувся в свою любу Тарасівку геній української пісні. До 125 - річчя від дня народження О. Кошиця вдячні земляки спорудили пам'ятний знак на місці, де стояла хата, що виколисала пісенного світоча.
